• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Файловий архів

Світова́ спа́дщина ЮНЕСКО України
Світова́ спа́дщина ЮНЕСКО (англ. World Heritage) — видатні культурні та природні цінності, що становлять надбання усього людства. Ці цінності перелічені в Списку ЮНЕСКО.
В 1972 році, на XVII сесії в Парижі, ЮНЕСКО прийняла Конвенцію про охорону Всесвітньої культурної і природної спадщини[1] (вступила в силу в 1975 році). До початку 1992 року конвенцію ратифікували 123 країни-члени ООН (в тому числі СРСР в 1988 році)[ .
Статус об'єкта Світової спадщини дає такі переваги:
• Додаткові гарантії збереження і цілісності унікальних природних і культурних комплексів.
• Підвищує престиж територій і установ, які ними опікуються.
• Сприяє популяризації включених у Список об'єктів і розвитку альтернативних видів природокористування (в першу чергу, екологічного туризму).
• Забезпечує пріоритетність у залученні фінансових коштів для підтримки об'єктів Світової культурної і природної спадщини, в першу чергу, з Фонду Світової спадщини.
• Сприяє організації моніторингу і контролю за станом збереження природних і культурних об'єктів.
Станом на вересень 2012 року у списку Світової спадщини знаходилося 962 об'єкти (зокрема 745 культурних, 188 природних і 29 змішаних) з 157 країн. Це окремі архітектурні споруди і ансамблі — Акрополь, собори в Ам'єні і Шартрі, історичний центр Варшави (Польща), Львова (Україна), Московський Кремль і Красна площа (Росія) та інші міста — Бразиліа, Венеція разом із лагуною та ін.; археологічні заповідники — Дельфи та ін.; національні парки — Морський парк Великого бар'єрного рифу, Єллоустонський (США) та інші. Держави, на території яких розташовані об'єкти Світової спадщини, беруть на себе зобов'язання щодо їхнього збереження.
В списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні налічується п'ять найменувань (станом на 2011 рік): чотири культурних об'єкти та один природний. Із них один об`єкт - Собор Святої Софії у Києві та Києво-Печерська лавра визнані шедевром творчого людського генія

Київський Софійський собор
християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису 11—18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.
Міститься на території Софійського монастиря i є складовою Національногo заповідника «Софія Київська» (крім собору, до цього заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква в Києві та Судацька фортеця).
Собор як головний храм держави відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Св. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.
У «Повісті минулих літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком. Натомість в Новгородському літописі ця подія позначена 1017 роком. У всякому разі, засновником собору історичні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). Останніми роками набула популярності гіпотеза про заснування Софії Київської князем Володимиром. Доктор історичних наук Надія Нікітенко на підставі знайдених на фресках собору графіті, датованих 1018/21, 1019, 1022, 1028, 1033 і 1036 років, а також на підставі свідчення німецького єпископа Тітмара Мерзебурзького (1018) висунула гіпотезу, що храм закладено 4 листопада 1011, а освячено 11 травня 1018, тобто його спорудження розпочав Володимир Великий, а завершив Ярослав [1].
На думку значної частини вчених, ця гіпотеза є безпідставною [2].
Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли поширилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Це пояснює його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має 5 нав, завершених на сході апсидами. Він увінчаний 13 верхами з банями, покритими свинцевими листами, що утворюють ступінчастий пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважали, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідження останнього часу довели, що вони пов'язані єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.
Стіни викладені з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, ряди яких розділені рядами пласкої цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.
1051 - на київський престол в соборі висвячений митрополит Іларіон.
1054 - в соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.
1055–1062 - собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.
1093 - в соборі поховали князя Всеволода І.
1113 - в cоборі коронували Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха
1125 - в соборі поховали Володимира ІІ Мономаха
1154 - в соборі відбувся похорон князя В`ячеслава.
1169 - Київ захопив і зруйнував владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, який забрав із Софії всі золоті речі та церковні реліквії, зокрема, ікону Пресвятої Богородиці.
1240 - під час зруйнування Києва ханом Батиєм Софіївський собор встояв, але був пошкоджений і пограбований.
1375 - собор ремонтував митрополит Кипріян.
1416 - Київ розграбував і спалив хан Едігей, у 1482 — кримський хан Менглі-Гірей.
1497–1577 - собор залишався без догляду.
1577 - Богуш Гулькевич-Глібовський своїм коштом відремонтував собор.
Нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою. У 1633–1647 він провів капітальний ремонт собору та оздобив його. Навколо собору спорудили дерев'яні монастирські будівлі, а всю територію обнесли високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапняно-піщаний розчин. Причому цеглу часто застосовували не лише для мурування стін і склепінь, але й для фундаментів. Внаслідок нерівномірності випалювання цегла мала різні відтінки — від темно-червоного до світло-жовтого. Зазвичай всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, оздоблені візерунчастими полив'яними кахлями, що надавало інтер'єрам особливого колориту.
1638 - при соборі засновано чоловічий монастир.
1651 - позолочено верхні малі куполи.
1654 - кияни затвердили у Софійському соборі рішення Переяславської ради про союз із Московією.
1690–1707 - митрополит Варлаам Ясинський провів капітальний ремонт собору (при матеріальній допомозі гетьмана І.Мазепи). У галереях надбудовано поверхи, встановлено 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Спорудили нову муровану дзвіницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвіниця». Гетьман І.Мазепа позолотив головний купол своїм коштом.
1697 - велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря.
1699 - почалося спорудження нових кам'яних будівель навколо собору (тривало по 1767). Збудовано дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), палати митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після реконструкції знаходимо характерні риси української барокової архітектури XVII–XVIII століть.
1786 - монастир скасовано, а його землі секуляризовано.
1843–1853 - позолочено іконостаси. Надбудовано 4-й поверх дзвіниці.
1851–1852 - реконструйовано дзвіницю.
1917 — Комітет охорони старовини та мистецтва почав дослідження Софії.
29 квітня 1918 — у соборі єпископ Никодим (Кротков) миропомазав Павла Скоропадського на гетьмана всієї України.
1921 - у Софії Всеукраїнський церковний собор висвятив протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України УАПЦ.
Згодом Всеукраїнська академія наук створила Софійську комісію, яка врятувала собор від знищення більшовиками (у 1928-1930 секретар комісії - Барвінок Володимир Іванович).
1934 - територію Софійського монастиря оголосили Державним історико-архітектурним заповідником.
Комуністичний уряд заборонив служіння в соборі. Всі золоті та срібні речі (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, а решту - спалено.
У вересні 1941, за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка, більшовики намагалися замінувати та підірвати собор, але німецькі сапери запобігли цьому.
1943 - за німецької окупації Києва експонати Софіївського архітектурно-історичного музею розграбовано, частину дорогих ікон і фотоархівів вивезли до Німеччини.
1950-ті рр. - у соборі провели реставрацію, під час якої виявили та відкрили фрески 11 століття (фрагментарно, там, де вони збереглися) та відновили фрески 18 століття.
1990 - ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Зараз це Національний заповідник «Софія Київська».

Києво-Печерська лавра
Успе́нська Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври.
З часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 році[1] Києво-Печерська лавра була постійним центром православ'я на Русі. Разом із Софіївським собором вона занесена до Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої Лаври діє «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник», якому було надано статус національного у 1996 році.[2] Монастирське життя зосереджене на території Нижньої лаври. Обидві частини Лаври відкриті для відвідувачів. Києво-Печерську лавру занесено до Семи Чудес України у 2007 році за результатами голосування експертів та користувачів Інтернету.
В теперішній час пам'ятка знаходиться під юрисдикцією Національного заповідника, Державних музеїв і Української Православної церкви Московського патріархату.
Заснування і розбудова
Монастир заснований у 1051 році за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм, як печерний монастир. Вважається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один з перших учнів Антонія — Феодосій. В 1058 році, попросивши благословіння преподоб¬ного Антонія, преподобний Варлаам побудував над печерою дерев'яну цер¬кву в честь Успіння Пресвятої Богородиці.
В 11 столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У XII столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У XVIII столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.
Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так звані пу́стелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії і Білорусі. Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов'янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Нікон, Сільвестр. У XIII столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва.
З 1592 по 1688 роки монастир був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита.
Радянські часи
Трагічні події після 1917 року послужили поштовхом до тотального винищування православного духівництва і всього, що було зв'язано з Православною Церквою. 25 січня 1918 року в стінах Лаври був закатований митрополит Київський і Галицький Володимир, а в 1920 році Лавру закрили. 4 серпня 1929 року комуністична влада завершила роботи по перетворенню Києво-Печерської Лаври на Всеукраїнське музейне містечко, головне призначення якого – бути центром антирелігійної пропаганди в республіці. Перед наркоматом внутрішніх справ УСРР порушено клопотання про негайне виселення з території містечка осіб духовного життя, які до того часу в ньому проживали.
Під час Другої світової війни у 1941 році радянські війська підірвали Свято Успенський собор. Під час німецької окупації Києва, монастир на деякий час був відроджений, але у 1961 був знову закритий радянською владою.
Відродження
Після вибуху храм був залишений в руїнах як свідчення злочинів нацистів. Не були здійснені плани відтворити його в початкових середньовічних формах до святкування 1000-річчя хрещення Русі. Чернецьке життя і богослужіння в Києво-Печерській лаврі відновлено з 1988 року. 2000 році було відбудовано Свято-Успенський собор. Тільки 9 грудня 1995 Президентом України Л. Кучмою видано Указ про відновлення Успенського собору. Храм був відтворений у великому поспіху, практично за два роки, без серйозної наукової підготовки, з використанням сучасних матеріалів. Перед будівельниками стояла задача встигнути до 950-річчя лаври. Відразу за завершенням будівництва храм був розписаний; освятили його 24 серпня 2000 року. Тривають роботи його розпису. Трапезний храм Києво-Печерської лаври в ім'я святих Антонія і Феодосія де-факто є кафедральним собором Української православної церкви (Московського патріархату), оскільки в ньому проводить богослужіння предстоятель Церкви митрополит Володимир.

Історичний центр Львова
Істори́чний центр Льво́ва, Це́нтр Льво́ва, або Старе́ мі́сто — історично, — перший район Львова, де було засновано місто, яким воно довгий час обмежувалося, і звідки розвивалося; політичний, економічний і культурний центр Львова. Найдавніша частина Старого міста занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Єдиної думки щодо визначення меж центру Львова не існує. Переважно Центром Львова називають місцевість в улоговині, обмеженій пагорбами.
Історія формування
Згідно з археологічними даними, перше поселення на цих теренах з'явилося ще у 12 столітті в районі сучасної площі Старий Ринок. В середині 13 століття князь Данило Галицький Романович на місці поселення заснував Львів у його сучасному вигляді. Тогочасне місто було розташоване навколо Старого Ринку. Попри ринок проходила можливо найдавніша львівська вулиця, що збереглась донині — т. зв. «Волинський шлях» (нині вулиця Богдана Хмельницького).
Після остаточного завоювання Львова Короліством Польським у 1349 році, король Казимир Великий, північніше первинної давньоруської осади, заклав нові міські квартали, що з часом були оточені трьома рядами оборонних стін, валами і ровами. На західному рубежі окрім рукотворних твердинь як природній оборонний елемент використано русло ріки Полтви. До середини 18 століття, місто було обмежене оборонними спорудами, що не дозволяли йому рости. Земельні ділянки в місті, обмеженому мурами, коштували шалені гроші. За мурами знаходилися лише переважно бідняцькі передмістя, які практично були окремими селами, попри те, що більшість з них розташовувалися на землях, які належали Львівському магістрату. Після знесення міських мурів, яке розпочалося у 1777 році ці обмеження зникли і місто почало активний ріст і розвиток. На місці колишніх мурів і валів виникли нові вулиці, що нині мають назви: Лесі Українки, Підвальна, Валова та проспектом Свободи.
Спочатку було забудовано частину в улоговині, яку сьогодні називають центром міста. Будівництво велося в класичних архутектурних стилях. На початок 20 століття улоговина було забудована і місто почало розростатися на пагорби. Зі збільшенням популярності нових архітектурних стилів ці райони стали забудовуватися біль-менш масовим безликим житлом, таким чином, залишивши класичну архітектуру в історичному центрі, де вона формувалася протягом століть.
Внаслідок того, що місто формувалося саме в межах історичного ареалу, тут зосередилося більшість державних установ, головних церковних соборів, головних офісів установ і фешенебельних магазинів. Разом з цим, житло в історичному центрі, через погані умови, які відповідали стандартам тих періодів, коли воно зводилося, не відповідає сучасним стандартам, тому не вважається елітним.
Основними містоутворюючими чинниками формування сучасного Старого міста є рельєф, природні умови і історія формування. Так, внаслідок засклепіння Полтви, яка заважала будівництву на її місті жилових кварталів, було утворено основну вісь історичного центру — проспект Свободи. Другим найважливішим чинником є рельєф, який ускладнює будівництво транспортних артерій через пагорби, що оточують центр, основні транспортні потоки, що зв'язують протилежні райони міста, спрямовані через історичний центр. Іншим важливим фактором стало історичне розташування міста в мурах, від якого розходилися радіальні шляхи.
Сучасною домінантою Старого міста є пішохідні середньовічні квартали між проспектом Свободи і Підвальною, які розташовані навколо площі Ринок. Їх завершує своєрідне кільце скверів, сформованих на валах, площах та проспектах на місці колишніх міських мурів. Далі розходяться радіальні вулиці, серед яким можна виділити основні: Личаківську, Івана Франка, Зелену, Коперника, Городоцьку, Богдана Хмельницького та проспект Чорновола. Вони в свою чергу сполучені меншими вуличками.
Історичний арел навколо площі Ринок (також «Середмістя») являє собою більшою мірою пішохідно-трамвайну зону з паркінгами. Тут розташована міська ратуша, ряд відомих культових споруд (Вірменська церква, Латинська катедра, Успенська церква, Домініканський костел, Бернардинський монастир), і, найбільшою мірою, кав'ярні та ресторації з великою кількістю літніх терас. На схід від Середмістя розташована споруда Львівської облдержадміністрації та Львівської облради. Вісь проспектів Свободи — Шевченка починаються торгові галереї, пасажі, бутіки і крамниці. На північ та на південь розташовані відповідно ринки «Добробут» та Галицький. Далі починається мережа міських кварталів забудови переважно 19 століття, які використовуються під житло, офіси та крамниці. Серед них гармонійно вписалися Палац Потоцьких, Львівський університет, Головна пошта, Бібліотека Стефаника та інші визначні споруди. Далі починаються пагорби і менш поверхова та менш впорядкована забудова, яка межує з парковими зонами Цитаделі, Парку Франка, Високого Замку та Стрийського парку.
Охорона через Світову спадщина ЮНЕСКО
На 22-й конференції Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що відбувався у Кіото (Японія) з 30 листопада по 5 грудня 1998 року, Львів було прийнято до Світової спадщини. Комітет ЮНЕСКО подав такі причини внесення Львова до Світової спадщини.

Пункти геодезичної дуги Струве
Дуга Струве («Російсько-Скандинавська дуга») — мережа з 265 тріангуляційних вимірювальних пунктів, які утворювали 258 тріангуляційних трикутників, а також 60 додаткових пунктів. Служила для визначення параметрів Землі, її форми та розміру.
Опорні точки данної мережі тріангуляції були марковані на місцевості найрізноманітнішим чином: видовбаними в скелях поглибленнями, залізними хрестами, пірамідами з каменів або спеціально встановленими обелісками. Часто їх позначали цеглиною з пісковика, закладеною на дно ями, іноді це був гранітний куб з порожниною, залитою свинцем, покладений до ями з булижниками[1].
Два крайні геодезичні пункти, як найважливіші, позначені монументальними стовпами на знак вдалого завершення робіт. Пам'ятник у Старій Некрасівці складається з 4-гранної чавунної піраміди на кам'яному фундаменті. Його споруджено одразу по завершенню тригонометричних робіт.
Дугу виміряли з 1816 по 1855 рік на відстані від Фугленесу (в околицях Хаммерфесту біля мису Норд-Кап, Норвегія, 70° 40' 12" N, 23° 39' 48" E) до Старої Некрасівки в околицях Ізмаїлу (Україна, біля Чорного моря, 45° 19' 54" N, 28° 55' 41" E). Це дуга меридіану довжиною 2821,833 км і амплітудою 25° 20′ 08″.
У момент створення Дуга пролягала територією двох держав — Російської імперії та унії Швеції та Норвегії. Нині дуга Струве перетинає території 10 держав.
Історія
Фрідріх Георг Вільгельм Струве
Влітку 1816 року за дорученням Ліфляндського кооперативного та економічного товариства Василь Якович Струве проводить астрономо-геодезичні роботи по створенню карти Ліфляндії, які було завершено у 1819 році. Основні вимірювання виконувались за допомогою 8-дюймового секстанта; усі прилади для визначення висот і вимірювання базису були виготовлені за кресленнями, які відбивали його власні оригінальні ідеї. Це був підготовчий етап до значніших геодезичних проектів. В. Я. Струве розпочинає широтні градусні вимірювання в балтійських провінціях Росії, оскільки дещо специфічний горбистий ландшафт Ліфляндії виявився дуже привабливим для організації тріангуляційних пунктів. У 1822—1827 роках Струве здійснив тригонометричні вимірювання та астрономічні визначення території між пунктами на острові Готланд у Фінській затоці, та містом Якобштадт у Курляндії.
Після завершення градусних вимірювань у визначених межах В. Я. Струве вирішив продовжити їх далі на північ: через Фінляндію до Льодовитого океану. Приблизно в цей же час генерал-лейтенант К. І. Теннер паралельно здійснює градусні вимірювання в Курляндській та Гродненській губерніях. У 1828 році він з'єднав власну мережу з тією, яку вишиковував Струве у Ліфляндії. З 1830-го по 1841 рік за ініціативою Василя Яковича, але без його безпосередньої участі, було побудовано тріангуляції в Мінській, Волинській та Подільській губерніях, які з'єдналися з тріангуляційною мережею у Східній Прусії.
У першій половині 40-х років XIX століття здійснюються градусні спостереження у Бессарабії, а 1855 року було завершено всі польові роботи.
Інструменти
Під час вимірів Струве користувався теодолітом роботи Рейхенбаха з Мюнхена, який був обладнаний 13 дюймовим горизонтальним та 11 дюймовим вертикальним кругами. Вони були розділені на 5' поділки, а відлік можна було прочитати за допомогою верньєра з точністю 4". Теннер мав у своєму розпорядженні 7 приладів від різних виробників. Це були два повторювальні круги, один з них: 13 дюймовий від Баумана, точність відліку якого 4", інший - 14,3 дюймовий від Траутона з точністю відліку 10"; також 12 дюймовий теодоліт Рейхенбаха (точність відліку 4"), 8 дюймовий астрономічний теодоліт Ертеля (точність відліку 10"), повторювальний теодоліт з 10 дюймовим кругом виробництва Етат-майора (точність відліку 5"), а також 2 інструмента Ертеля. Перші два з них давали можливість вимірювати вертикальні кути, за допомогою інших же Теннер та Струве вимірювали горизонтальні кути.[2]
Сучасність
28 січня 2004 року Норвегія, Швеція, Фінляндія, Росія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Молдова й Україна звернулись у Комітет ЮНЕСКО зі світової спадщини з пропозицією затвердити 34 пункти Дуги Струве, які збереглися, як пам'ятку світової спадщини.
15 липня 2005 року на 29-й сесії Міжурядового комітету з охорони світової культурної і природної спадщини, що проходила в місті Дурбані (ПАР), було прийнято рішення про включення Дуги Струве в Список Світової спадщини ЮНЕСКО.
Ланцюг дуги
Норвегія

Найпівнічніший пункт «Фугленес», Хаммерфест
• 70°40′12″ пн. ш. 23°39′48″ сх. д. (G) «Фугленес», біля міста Хаммерфест
• 69°56′19″ пн. ш. 23°21′37″ сх. д. (G)
• 69°39′52″ пн. ш. 23°36′08″ сх. д. (G)
• 69°01′43″ пн. ш. 23°18′19″ сх. д. (G)
Швеція
• 68°18′18″ пн. ш. 22°58′59″ сх. д. (G)
• 67°16′36″ пн. ш. 23°14′35″ сх. д. (G)
• 66°38′47″ пн. ш. 23°46′55″ сх. д. (G)
• 66°01′05″ пн. ш. 23°55′21″ сх. д. (G)
Фінляндія
• 68°40′57″ пн. ш. 22°44′45″ сх. д. (G)
• 66°23′52″ пн. ш. 23°43′31″ сх. д. (G)
• 65°49′48″ пн. ш. 24°09′26″ сх. д. (G)
• 61°55′36″ пн. ш. 25°32′01″ сх. д. (G)
• 60°42′17″ пн. ш. 26°00′12″ сх. д. (G)
• 60°16′35″ пн. ш. 26°36′12″ сх. д. (G)
Росія


«Точка Z», о. Гогланд
Обидва російські тріангуляційні пункти розташовуються на невеликому острові Гогланд у Фінській затоці:
• 60°04′27″ пн. ш. 26°58′11″ сх. д. (G) «Пункт Мякіпяллюс», о. Гогланд
• 60°05′07″ пн. ш. 26°57′40″ сх. д. (G) «Точка Z», о. Гогланд
Естонія
• 59°03′28″ пн. ш. 26°20′16″ сх. д. (G)
• 59°02′54″ пн. ш. 26°24′51″ сх. д. (G)
• 58°22′44″ пн. ш. 26°43′12″ сх. д. (G)
Латвія
• 56°50′24″ пн. ш. 25°38′12″ сх. д. (G)
• 56°30′05″ пн. ш. 25°51′24″ сх. д. (G)
Литва
• 55°54′09″ пн. ш. 25°26′12″ сх. д. (G)
• 54°55′51″ пн. ш. 25°19′00″ сх. д. (G)
• 54°38′04″ пн. ш. 25°25′45″ сх. д. (G)
Білорусь


Геодезичний пункт Чекуцьк
На території Білорусі знаходився 31 пункт Дуги[3]. У 2001 році силами фахівців Білаерокосмогеодезії було знайдено 19 пунктів, закладених в період з 1825 по 1826 рік. Зі всіх 10 країн, по території яких проходила російсько-скандинавська дуга, тут знайдена найбільша кількість геодезичних пунктів. Включені в список ЮНЕСКО такі білоруські пункти[4]:
• 54°17′30″ пн. ш. 26°02′43″ сх. д. (G) «Тупишки», село Тупишки (Гродненська область)
• 53°33′38″ пн. ш. 24°52′11″ сх. д. (G) «Лопати», село Лопати (Гродненська область)
• 52°17′22″ пн. ш. 25°38′58″ сх. д. (G) «Осовниця», село Осовниця (Брестська область)
• 52°12′28″ пн. ш. 25°33′23″ сх. д. (G) «Чекуцьк», село Щекоцьк (Брестська область)
• 52°09′39″ пн. ш. 25°34′17″ сх. д. (G) «Ляськовичі», село Ляськовичі (Брестська область)
Інші пункти на території республіки:
• Брестська область: «Белін астра», «Ополь», «Бездеж», «Велика Гать»;
• Гродненська область: «Дергелі», «Тарасовці», «Путевичі», «Амальєнгоф», «Докудово», «Івьє», «Давкни», «Виднополь», «Лойци», «Дейбіси», «Конради»[5].
Молдова
Раніше в Молдавії було 27 пунктів, по яких проводилися обміри для складання міжнародних карт. В наш час[Коли?] в країні залишилася лише один пункт в селі Рудь. Він знаходиться в яблуневому саду, за 300 метрів від автотраси Сороки — Атаки[6].
• 48°19′08″ пн. ш. 27°52′36″ сх. д. (G) «Рудь», село Рудь (Сороцький район)
Україна
• 49°33′57″ пн. ш. 26°45′22″ сх. д. (G) «Катеринівка», село Катеринівка, (Хмельницька область)
• 49°19′48″ пн. ш. 26°40′55″ сх. д. (G) «Фельштин», село Гвардійське, (Хмельницка область)
• 49°08′55″ пн. ш. 26°59′30″ сх. д. (G) «Баранівка», село Баранівка (Хмельницька область)
• 45°19′54″ пн. ш. 28°55′41″ сх. д. (G) «Старонекрасівка», село Стара Некрасівка (Одеська область)
• 50°23′05″ пн. ш. 25°50′40″ сх. д. (G) «Гірники», село Гірники (Рівненська область)

Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини
Бу́кові пра́ліси Карпа́т — транснаціональний серійний природний об'єкт, що складається з десяти окремих масивів, які розташовані вздовж осі завдовжки 185 км. Простягається від Рахівських гір та Чорногірського хребта в Україні на захід Полонинським хребтом до гір Буковські Врхи (Bukovské vrchy) та Вигорлат (Vihorlatské vrchy) у Словаччині.
Українсько-словацький об'єкт «Букові праліси Карпат» займає площу 77971,6 га, з яких 29278,9 га складають заповідне ядро, а 48692,7 га — буферну зону. Понад 70 відсотків території об'єкта розташовані в Україні.
Розміщення і площа букових пралісів українсько-словацького об'єкта
№ Назва масиву Країна, регіон Природоохоронна установа Ядрова (заповідна) зона, га Буферна зона, га
1 Чорногора Україна, Закарпаття
Карпатський біосферний заповідник
2476,8 12925,0
2 Уголька — Широкий Луг Україна, Закарпаття
Карпатський біосферний заповідник
11860,0 3301,0
3 Свидівець Україна, Закарпаття
Карпатський біосферний заповідник
3030,5 5639,5
4 Мараморош Україна, Закарпаття
Карпатський біосферний заповідник
2243,6 6230,4
5 Кузій — Трибушани Україна, Закарпаття
Карпатський біосферний заповідник
1369,6 3163,4
6 Стужиця — Ужок Україна, Закарпаття
Ужанський національний природний парк
2532,0 3615,0
7 Стужиця — Буковські Врхи Словаччина, Пряшівщина
Національний парк «Полонини» 2950,0 11300,0
8 Рожок Словаччина, Пряшівщина
Природоохоронна область Пряшівщини 67,1 41,4
9 Вигорлат Словаччина, Пряшівщина
Природоохоронна область Пряшівщини 2578,0 2413,0
10 Гавешова Словаччина, Пряшівщина
Природоохоронна область Пряшівщини 171,3 63,99
Цей об'єкт на світовому рівні становить надзвичайну цінність як взірець недоторканих природних комплексів помірних лісів. Він репрезентує найзавершеніші й найповніші екологічні моделі, де відображено процеси, що відбуваються в чистих та мішаних лісостанах за різноманітних природно-кліматичних умов.
Лише тут найкраще зберігся неоціненний генофонд бука лісового (Fagus sylvatica) та ряду інших видів з його ареалу. «Букові праліси Карпат» є надзвичайно важливим об'єктом для розуміння повної картини історії та еволюції роду бука (Fagus), який завдяки своїй поширеності у північній півкулі є глобально важливим. Бук є однією із найважливіших складових помірних широколистяних лісів, які колись займали 40 відсотків території Європи.
Важливо також, що ці праліси зростають на всіх ґрунтоутворюючих породах, що трапляються в Карпатах (кристалічні породи, вапняки, фліш, андезит), представляють 123 рослинні асоціації та володіють значним біологічним різноманіттям. У порівнянні з іншими лісовими об'єктами Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, букові праліси Карпат вирізняються специфічною флорою та фауною (особливо троглобіонтних видів), які додають екологічної комплексності та завершеності цим екосистемам.

Резиденція митрополитів Буковини і Далмації
Резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації — визначна пам’ятка архітектури міста Чернівці, Україна.
28 червня 2011 року на 35-й сесії комітету Світової спадщини ЮНЕСКО включена до списку Світової спадщини.[1],[2]
Історія
Побудована на місці старого єпископського палацу в 1864–1882 рр. Нині тут розташувались центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Митрополича резиденція з'явилася завдяки зусиллям єпископа Євгена Гакмана. У 1863 р. він домігся від австрійського цісаря дозволу на спорудження нової просторої резиденції, гідної столиці Буковини. Наступного року владика Гакман уже заклав наріжний камінь у фундамент майбутньої резиденції.
Проект архітектурного ансамблю виконав відомий чеський учений, архітектор, академік Йозеф Главка. Він спроектував нетрадиційний комплекс споруд у дусі еклектики з переважанням елементів візантійського та романського стилів. Цей проект неодноразово займав призові місця на відомих конкурсах архітекторів і був, зокрема, відзначений на Всесвітній виставці у Парижі. Композиція ансамблю досить складна, але відзначається чіткістю планування. Вона складається з трьох монументальних споруд-корпусів: головного, духовної семінарії разом із церквою Трьох Святителів, пресвітерія.
У головному корпусі (нині центральний V корпус, у якому розміщені ректорат і факультет іноземних мов) знаходився власне осідок митрополита з просторими апартаментами, де він працював і відпочивав, та розкішними залами, у яких влаштовував аудієнцію для високих гостей і де відбувалися єпархіальні засідання. У куті лівого крила корпусу розташувалася домашня церква владики — каплиця Івана Сучавського, з якої власно і розпочалося будівництво всієї Резиденції.
Серед приміщень головного корпусу своє красою і величчю вражає Синодальна зала, одна з найгарніших в Європі. Вона була оздоблена мармуром (звідси й теперішня її назва — Мармурова) і обставлена бічними галереями колон, на які спиралася дерев'яна стеля декорована багатою орнаментикою. У 1944 р. Синодальна зала була пошкоджена пожежею. У вогнищі постраждали не лише інтер'єри, але й загинула синодальна бібліотека, що містила унікальні стародруки та архіви. Теперішній вигляд Мармурової зали — лише копія, створена реставраторами.
Інше приміщення головного корпусу, яке зберегло свій первісний вигляд, — зала засідань Священного синоду (теперішня Червона зала). Її стіни оздоблені китайським червоним шовком, дерев'яна стеля декорована орнаментом, а підлога встелена паркетом з червоного бука, дуба та зеленої липи. На одній зі стін Червоної зали висять величезні венеціанські дзеркала. Створені за старовинною технологією вони нараховують аж п'ять шарів срібла
Ліворуч від входу до Резиденції у теперішньому VI корпусі університету первісно розташовувалися два духовні навчальні заклади. Одним із них була духовна семінарія, створена в Чернівцях ще у 1828 р. Вона займала другий поверх будівлі. А перший поверх корпусу з ініціативи митрополита було передано під потреби греко-православного теологічного факультету щойно відкритого в жовтні 1875 р. Чернівецького університету.
Підковоподібний семінарський корпус з трьох боків оточує церкву Трьох Святителів. Перший камінь у фундамент храму заклав владика Євген Гакман у квітні 1867 р. Завдяки продуманій архітектурній конструкції у церкві чудова акустика. Над оздобленням цього храму працювало кілька фахівців високого рівня. Церкву розписував маляр-професор із Відня Карл Йобст. Його пензлю належать темперні розписи з біблійними сюжетами.
У 1993 р. після часів радянського атеїзму було відновлено теологічне відділення у складі філософсько-теологічного факультету Чернівецького університету, а у семінарській церкві відродилися богослужіння.
У корпусі, що знаходиться праворуч від центрального входу (нині IV корпус університету, де тепер розміщений географічний факультет), розташовувалися дяківська школа, архидієцезальний музей та фабрика свічок. Дах історичної будівлі пресвітерія, як і всієї Резиденції, вкритий орнаментованою черепицею на взірець буковинських народних візерунків. Посередині споруди над головним входом височить вежа із годинником та куполом, що по колу оздоблений зірками Давида. Таким чином увіковічнили пам'ять про фінансову допомогу, яку надала буковинській православній митрополії єврейська громада міста.

Кiлькiсть переглядiв: 336

Коментарi